Точка відліку. Інформаційна пустеля під гнітом законодавчих заборон
На початку ХХ століття легальної україномовної преси в Наддніпрянській Україні, що перебувала під владою Російської імперії, фактично не існувало. Ця інформаційна пустеля була прямим наслідком систематичної державної політики, кульмінацією якої став Емський указ 1876 року. Цей документ не виник на порожньому місці, а доповнив та посилив положення Валуєвського циркуляру 1862 року, який завдав першого нищівного удару по українському книговиданню.
Емський указ впроваджував тотальну заборону на українське друковане слово. Його ключові положення включали:
- Заборону друкувати будь-які оригінальні твори та переклади українською мовою, за винятком історичних документів та окремих творів художньої літератури, що проходили сувору цензуру.
- Заборону ввозити на територію імперії будь-які українські видання з-за кордону.
- Заборону друкувати ноти з українськими текстами, що било по культурній ідентичності.
Такі жорсткі обмеження призвели до дисгармонійного російсько-українського білінгвізму, де українська мова витіснялася з публічної сфери. Внаслідок цих утисків єдиним центром, де могло вільно розвиватися українське культурне життя, вимушено стала Галичина, що перебувала у складі Австро-Угорщини. Однак навіть в умовах цього повного нормативного вакууму та прямих заборон, українська думка шукала будь-які шпарини для свого вираження, що готувало ґрунт для майбутнього прориву.
Перші паростки крізь асфальт. Як виживало українське слово до 1905 року
Незважаючи на репресивне законодавство, український інтелектуальний рух не припиняв боротьби, вдаючись до «партизанських» форм культурного спротиву. Парадоксально, але єдиним легальним майданчиком, де гуртувалися українські інтелектуали в Наддніпрянщині, став російськомовний журнал «Киевская старина». Саме на його сторінках знаходили місце праці з української історіографії, етнографії та літератури, а фінансова підтримка часто надходила від меценатів, таких як Василь Симиренко.
Одночасно з легальними спробами зростала й радикалізація молоді, яка не бажала миритися з існуючим станом речей. Свідченням цього стала поява нелегальних студентських видань. Наприклад:
- У Житомирі на початку 1903 року студенти видавали рукописний журнал «Мысль».
- У Києві того ж року з’явився часопис «Вестник украинской киевской студенческой громады».
Ці поодинокі, часто підпільні спроби, що відбувалися на тлі загальноекономічної кризи та робітничих страйків, мали величезне значення. Вони формували середовище однодумців та накопичували інтелектуальний потенціал, який терпляче чекав на свій час. Ці розрізнені, але вперті спроби свідчили про величезний суспільний запит, який нарешті отримав шанс на реалізацію завдяки тектонічним політичним зсувам у Російській імперії.
Ковток свободи. Революція 1905 року як каталізатор для національної преси
Ключовим переломним моментом, що дав старт легальній українській пресі, стала Революція 1905–1907 років. Опублікований Маніфест 17 жовтня 1905 року, який формально «дарував» населенню громадянські права та свободи, фактично скасував дію Емського указу. Для українського руху це стало ковтком свіжого повітря і спричинило справжній вибух видавничої активності.
Вже 12 листопада 1905 року в Лубнах на Полтавщині вийшов друком перший номер газети «Хлібороб» — першого легального україномовного видання в Наддніпрянській Україні. Ця подія стала символом нової епохи. Невдовзі з’явилися й інші видання, найвідомішим з яких стала щоденна газета «Рада», заснована в Києві видатним меценатом Євгеном Чикаленком.
Отримана свобода слова одразу ж була використана для артикуляції ключових національних питань. На сторінках новостворених газет почали відкрито обговорювати теми, що раніше були під суворою забороною. Так, у газеті «Рада» за 1906 рік Дмитро Дорошенко опублікував статтю «Українська мова в народних школах», де прямо ставив питання про необхідність українізації освіти. Отримавши довгоочікуване право на існування, українська преса миттєво зіткнулася з новою реальністю – практичними викликами видавничої справи в умовах жорсткої конкуренції та фінансової нестабільності.
Короткий розквіт. Практичні виклики та досягнення легальної української преси
Період з 1906 по 1914 рік став часом короткого, але яскравого розквіту української преси. З’явилися видання найрізноманітнішого спрямування: партійні, профспілкові, просвітницькі та сатиричні. Однак цей процес не був безхмарним. Головними проблемами стали питання фінансування та пошуку своєї аудиторії. Наприклад, щоденна газета «Громадське слово», що з’явилася в Києві у 1906 році, до кінця року зіткнулася зі значним падінням інтересу читачів.
Ключовою проблемою була критично низька база передплатників. Навіть російськомовний журнал «Украинская жизнь», що видавався українською інтелігенцією в Москві, ледь зводив кінці з кінцями. Це означало, що нечисленні українські видання були змушені конкурувати за одних і тих самих людей. Щоб зрозуміти масштаб відставання, варто порівняти ситуацію з Фінляндією, яка також входила до складу Російської імперії: ще в 1898 році там виходило 168 періодичних видань, включно з десятками щоденних газет.
Попри це, потенціал був величезним. Про це свідчить досвід газети «Народна воля», тираж якої в період 1917–1920 років сягав 200 тисяч примірників. Це доводило, що за сприятливих умов попит на українське слово був колосальним. Попри внутрішні труднощі, головною загрозою для молодої української преси залишалася не фінансова нестабільність, а системний тиск з боку державної машини, яка так і не змирилася з її існуванням.
Невидимі ланцюги. Бюрократичний лабіринт і цензурний нагляд
Формальне скасування Емського указу не означало настання справжньої свободи друку. Натомість царський уряд вибудував нову, не менш ефективну систему контролю через бюрократичні перепони та цензурний нагляд. Це був справжній лабіринт, створений для того, щоб тримати видавців у постійній напрузі.
Процедура відкриття видання була вкрай ускладненою. Для початку роботи потрібно було отримати спеціальне свідоцтво від губернатора, яке мало зберігатися в друкарні. Губернатори також отримували право видавати так звані «обов’язкові постанови», що дозволяли їм накладати величезні штрафи або навіть закривати видання за публікацію матеріалів, які вони вважали «шкідливими». Це створювало атмосферу правової незахищеності, адже критерії «шкідливості» були абсолютно розмитими.
Крім того, існувала низка жорстких бюрократичних вимог:
- На кожному примірнику видання мали бути вказані прізвища відповідального редактора та видавця.
- Обов’язково зазначалася точна адреса редакції та друкарні.
- Будь-які зміни, чи то зміна редактора, чи переїзд друкарні, вимагали подання нового прохання до губернатора.
Ця система, підкріплена постійним втручанням поліції та місцевої адміністрації, перетворювала видання газети на щоденну боротьбу за виживання. Вона виявилася лише прелюдією до повномасштабного наступу, який розпочався з першими пострілами великої війни.
Повернення зими. Як Перша світова війна поставила крапку в розвитку української преси
З початком Першої світової війни в 1914 році російський уряд, прикриваючись воєнним станом, розпочав тотальний наступ на український національний рух. Усі крихкі досягнення попереднього десятиліття були знищені практично миттєво. Репресії набули систематичного характеру.
Були закриті всі українські видання, включно з провідною щоденною газетою «Рада». Ліквідації зазнали культурно-освітні товариства «Просвіта», які були осередками українського життя в містах і селах. Кульмінацією цього «повернення зими» стало фактичне відновлення дії Емського указу 3 січня 1915 року, що знову загнало українське слово в глибоке підпілля.
Короткий період відлиги, що тривав менше десятиліття, було жорстоко завершено. Історія становлення української преси в Наддніпрянщині на початку ХХ століття — це не історія лінійного розвитку, а драматична розповідь про виживання всупереч, де кожен легальний номер газети був актом мужності та опору державній машині.